Космос Сергія Корольова починався в Ніжині


Космос Сергія Корольова починався в Ніжині

12 січня 1907 року народився Сергій Павлович Корольов, якого радянська історіографія записала до російських засновників космонавтики. В 2001 році в московському видавництві «Наука» вийшла книжка «Батько». В Ніжині її представили з таким дарчим написом: «Библиотеке Нежинского городского педагогического университета им. Н. В. Гоголя от автора – дочери академика С. П. Королева. 20 февраля 2002 года».

На основі архівних документів Наталія Корольова з великою любов’ю розповідає про свій український родовід, про сімейний устрій, що сформував майбутнього конструктора космічних кораблів.
Рід наш по лінії батька веде свій початок з України. Кілька поколінь предків, починаючи з XVII століття, жили в Ніжині. Саме тут минуло дитинство мого батька.
Із середини XVII століття Ніжин протягом сторіччя був одним із найбільших полкових козачих центрів Лівобережної України, який за зразком військової організації Запорізької Січі ділився на полки й сотні. Одним із стройових козаків Ніжинського полку був мій прапрадід – Матвій Фурса, що народився в 1820 році. Його старший брат Іван також служив у Ніжинському полку. Пізніше він став осавулом і дворянином. Про більш ранніх предків знаю, що були вони люди заможні і, за сімейними переказами, гроші не рахували, а міряли «цеберком» відповідно до кількості важких монет.
Моя прапрабабуся Євдокія Петренко народилася в 1832 році. Вона друга дружина Матвія Фурси, який овдовів і мав уже дорослого сина Федора. Через прапрабабусю, по лінії її матері, до нас прийшла грецька кров. За Богдана Хмельницького з його дозволу із захопленої турками Греції в Ніжин переселилася велика група багатих греків. У 1675 році вони заснували тут колонію й зберігали в ній свої національні й релігійні традиції, торгували. Одна із найцікавіших справ заповзятливих греків – соління огірків. Вони виростили на ніжинській землі новий сорт цих овочів і придумали спосіб їх консервування, який передавали з покоління в покоління. Неперевершеному, загальновизнаному смаку огірків сприяла і ніжинська вода, яка містила особливі солі.
Яскравий дитячий спогад моєї бабусі про будинок Євдокії Тимофіївни – незвичайно смачна кава з домашніми вершками. 
Моя прабабуся, Марія Матвіївна, уроджена Фурса, народилася 14 серпня 1863 року. Вийшовши заміж у двадцять два роки за купця другої гільдії Миколу Москаленка, вона швидко почала повніти, але не втратила легкості й швидкості рухів. Енергійна, смілива й вольова жінка, вона фактично була главою родини. Добрий за характером, Микола Якович оточив її турботою й увагою і, безсумнівно, любив. Розуміючи, що вона виросла в більш сприятливих умовах, вище його за освітою й розвитком, він дав їй повну волю й ініціативу в керівництві родиною, обладнанні будинку, всього життєвого устрою, визнавав її авторитет і нічого не робив без її ради. Дітям завжди говорив: «Спитайте маму, як мама скаже, так і зробите».
Микола Якович значився «козаком Ніжин­ського полку». Він і за зовнішнім виглядом був козачого складу: вище середнього зросту, дуже міцний, зі стрункою спиною, прямими широкими плечима й великою головою на короткій шиї. Міцні пальці на широкій кисті дісталися в спадщину його старшій дочці Марії й онукові Сергію. Мій батько успадкував від діда й широкі плечі з великою головою, й коротку шию, і нелюбов до комірів, що стискують її. Микола Якович завжди носив малоросійські сорочки з тонкого полотна з вишитим на грудях українським візерунком і невисоким, м’яким, стоячим коміром. Накрохмалену білу сорочку з краваткою дуже неохоче вдягав за вказівкою дружини в урочистих випадках.
Марія Миколаївна розповідала, що в будинку дихалося легко. Єдиний раз, коли прийшли до обіду діти, пізніше батьки, і раптом батько, сідаючи за стіл, роздратовано підняв і зі стукотом поклав назад виделку. Мати спокійно, але твердо сказала: «Коля, тут діти». Очевидно, якісь великі розмови у батьків бували, але діти їх ніколи не чули.
У родині їх навчили гарним манерам, красиво й чемно розмовляти, одягатися скромно, але, як кажуть, до лиця. 
Ставши купцем, Микола Якович відкрив магазин. У Ніжині, на розі Гоголівської (до 1881 року вона називалася Мостовою) і Стефано-Яворської вулиць було дві крамниці: з одного боку «Бакалійна торгівля М. Я. Москаленка», з іншого – «Гастрономічна торгівля М. М. Лазаренка», родича родини Москаленків. 
Коли діти стали підростати й настав час думати про їхнє навчання і життєвий шлях, батько сказав матері: «Вирішуй, Машо. Якщо прагнеш сама веселіше пожити, краще одягнутися, треба віддати дітей у ремесло. Дівчатка можуть стати, наприклад, кравчинями. Тоді хлопчикам усе наше залишиться в спадок, а дівчатка отримають придане. Інакше ми їх не витягнемо». Але мати ухвалила інше рішення: всі діти мають отримати освіту. Вона замінить їм у житті все: хлопчикам – спадщину, дівчаткам – придане. І вона мала рацію. Минула революція, і діти знайшли своє місце в житті. Але для навчання доходів батька було замало, і мати, що мала твердий, рішучий характер, дар заповзятливості й, безсумнівно, більші організаторські здібності, зуміла знайти правильний вихід.
Ніжин славився тоді на всю Росію своїми соліннями – знаменитими «ніжинськими огірочками». Там їх солили давно, і Марія Матвіївна теж спробувала. За її ініціативою було вирішено продати будинок і купити більшу садибу в центрі Ніжина на вулиці Кушакевича.
Будинок купили у старої грекині Бояновської, якій тоді було вже за дев’яносто років. У цієї ж колишньої власниці садиби Марія Матвіївна довідалася рецепт засолювання огірків і, обережно почавши справу, незабаром широко розгорнула її.
Молода, цікава, розумна, вона володіла даром спілкування й переконання, жваво використовувала соковитий український фольклор. Марія Матвіївна сама їздила до своїх великих замовників, особисто налагоджувала зв’язки. Бувала в Москві, Санкт-Петербурзі, Варшаві, Лодзі, Ризі й багатьох інших містах. Мала договори на поставку партій засолених огірків у різних тарах – від банок і маленьких барил до більших діжок. 
Донька Миколи Яковича і Марії Матвіївни Москаленків закінчила гімназію лише з однієї четвіркою з педагогіки й дидактики та одержала посвідчення, що «...визнається достойною звання домашньої вчительки з російської мови». Ще із шостого класу вона мріяла поїхати в Петербург на Вищі жіночі курси. Їй хотілося добре знати мови. 
Зі своєю мрією й атестатом у руках юна вчителька прийшла додому. Але майже через два тижні після закінчення гімназії життя зробило крутий поворот. Марії запропонував руку й серце Павло Корольов, що незадовго до цього закінчив словесне відділення філологічного факультету Історико-філологічного інституту.
Маруся не прагнула виходити за нього, і брати з молодшою сестрою протестували, доводячи безглуздість цього шлюбу. Батько говорив: «Як хочеш, дочко». Але тверда рука матері перемогла. Вона була непохитною, вважаючи, що Корольов для дочки – гарна пара. Він хоч і старший за Марію на 11 років, зате поважна людина, закінчив інститут, одержав місце вчителя з окладом 150 рублів. 
15 серпня 1905 року Марію Москаленко й Павла Корольова урочисто обвінчали в Миколаївському соборі міста.
Після весілля молоді поїхали на Кубань, в Єкатерино­дар (нині – Краснодар), куди Корольова призначи­ли викла­дачем російської мови в чоловічій гімназії. В серпні 1906 року Павло Якович одержав нове призна­чення, й родина переїхала в Житомир. Тут наприкінці грудня 1907 року народився Сергійко. Восени 1910 року він з’явився в ніжинському будинку. Батьки Марії погодилися з її розлученням і бажанням вчитися далі.
Тут, у Ніжині, відбулася надзвичайна для тих років подія, яка справила величезне враження на мого батька і, можливо, вплинула на подальшу долю. 4 червня 1911 року в Ніжин приїхав один із перших російських льотчиків Сергій Уточкін.
І от дідусь і бабуся пішли з онуком на ярмаркову площу. Дідусь посадив онука на плечі, як колись його маму, і Сергійко все добре бачив – велику чорну споруду, навколо якої метушилися солдати. Уточкін підійшов до неї, одягнув на голову шкіряний шолом і сів у плетене крісло – кабіни в літаку не було. Одні солдати стали крутити пропелер, інші втримували апарат за хвіст і крила, не даючи йому злетіти завчасно. Запуск і прогрівання двигуна тривали близько півгодини. Нарешті мотор заревів, літак із страшним шумом і гуркотом, підстрибуючи й піднімаючи стовпи пилу, побіг землею й раптом відірвався від неї. Поступово набравши висоту до рівня даху триповерхового будинку, він пролетів прямо близько двох кілометрів і опустився на поле біля лісу, неподалік від монастиря. Сергію Корольову відкрилося надзвичайне: виявляється, не тільки птах, але й людина може літати.
Влітку 1914 року прийшло лихоліття. Світова війна змусила терміново ліквідувати бізнес Марії Матвіївни – стало неможливо користуватися транспортом. У перший же місяць війни старші Москаленки розорилися. Діти умовили батьків продати крамницю батька й ніжинський будинок. Звичайно, найважче було розстатися з будинком. Тут проминула більша частина життя, народилися й виросли діти. Будинок любили всі, й усім хотілося, щоб він перейшов у добрі руки. Умовили купити брата Марії Матвіївни Михайла Матвійовича, а майно продали. В серпні 1914 року Сергійко разом із бабусею й дідусем, а з ними Варвара Марченко і її сестра Ганна Іванівна, вірні друзі й помічниці в господарстві, переїхали до Києва.
Так закінчився ніжинський період життя мого батька. Більше в цьому місті він ніколи не був. А мені після розповідей бабусі Марії Миколаївни дуже хотілося побувати там, де жили наші предки й де провів дитячі роки батько.
*  *  *
Наталія Корольова побувала в Ніжині тричі. Вона ностальгійно милувалася стародавніми соборами, в одному з яких вінчалися її бабуся й дідусь. Зайшла в школу й університет, де навчалися її родичі. В дні святкування 1000-літнього ювілею міста 17-18 вересня 1993 року разом із громадянами й гостями відкривала пам’ятники Богдану Хмельницькому й Марії Заньковецькій, з якою дружила родина Москаленків.
У березні 1997-го, в рік 90-річчя Сергія Корольова, дочка розповідала про його життя й діяльність викладачам та студентам Ніжинського педагогічного інституту. Тепла зустріч відбулася в лекційній аудиторії нового корпусу.
Побувала вона й на місці будинку Моска­ленків, де тепер розташована будівля райдержадміністрації. Про це повідомляє тимчасовий знак, розміщений тут уже більше двадцяти років. Місто ніяк не спроможеться на достойний пам’ятник своєму знаменитому земляку… 
Підготувала Надія ОНИЩЕНКО
Деснянка вільна №3, 10 січня 2013
Сергійко Корольов із бабусею Марією Матвіївною, дідусем Миколою Яковичем Москаленками та домоправителькою Варварою Іванівною Марченко
Регион: 
Чернигов и область
Космос Сергія Корольова починався в Ніжині