Трагедія, яку ніколи не забути


Трагедія, яку ніколи не забути

На центральну площу Срібного цього дня прийшли керівники району – голова райдержадміністрації О. Д. Власенко, голова районної ради Г. І. Голдовський, Срібнянський селищний голова О. П. Куделя, жителі селища, учні Срібнянської школи, приїхали сільські та селищні голови, представники всіх територіальних громад. Вони поклали квіти до пам'ятника на місці спаленої школи та пройшли колоною до меморіального комплексу жертвам фашизму у парку, де відбувся траурний мітинг.

В знак вічної пам'яті про тих, хто загинув у полум'ї Срібнянської школи 23 лютого 1943 року, делегація кожного села, селища ставить свічки до гранітних плит з іменами загиблих. Їх – 682. Із Горобіївської громади – 81, Калюжинської – 9, Олексинської – 3, Савинської – 47, Сокиринської – 120, Харитонівської – 17, Васьківської – 52, Гриціївки – 81, Побочіївки – 5, Дігтярів – 60, Іванківець – 58, Карпилівки – 76, Лебединець – 21, Срібного – 36, Никонівки – 20. У кількох селах місцеві старости попередили людей, зуміли не відправити їх на вірну загибель. Жодна людина не загинула в ті дні із сіл Гнатівка, Гурбинці, Дейманівка, Поділ, Артеменків.

До підніжжя пам'ятника, меморіальних плит покладають квіти керівники району О. Д. Власенко та Г. І. Голдовський, Срібнянський селищний голова О. П. Куделя, жителі району. Учасники мітингу хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих.

Відбувся мітинг пам'яті на якому виступили О. П. Куделя, О. Д. Власенко,  керівник громадської приймальні народного депутата І. І. Куровського І. М. Коляда, учениця 10 класу Срібнянської школи Інна Яременко.

 Затамуваши подих, слухали учасники мітингу спогади очевидця тих подій, жительки Горобіївки Ніни Дмитрівни Панченко, якій дивом вдалось врятуватись від відправки у Срібне разом із односельчанами і в якої у палаючій школі загинули батько, мати, сестра і бабуся.

"Як зараз пам'ятаю той день, - скрізь сльози розповідає Ніна Дмитрівна. – Була гарна погода, світило сонце, текла вода. А поліцаї зганяли на відправку в Срібне людей з усього села. Пам'ятаю як мене накрили подушкою в хаті. Лежи і мовчи – наказали. П'ять разів вертались поліцаї до хати, бо знали, що забрали не всіх. Але не знайшли. Так я залишилась живою.

Другого дня почала шукати притулку в односельчан, та даремно. Всі боялися мене забрати до себе. Врешті заховалась у конюшні. Там, з кіньми, мені було тепло і мене ніхто не бачив. А всі рідні згоріли в срібнянській школі.

Ось тут, на меморіальних плитах викарбувані їх імена. Батько Дмитро Федорович, мама Поліна Сергіївна, сестричка Валя, двоюрідний брат Віктор, тітка Мотря – батькова сестра. Моя бабуся, батькова мати, не ходила ногами. Вона повзла дорогою по воді, просила поліцаїв не забирати рідних. Кричала батькові: "Тікай, Дмитро!”. А він не тікав. Не вірив, що буде щось страшне. "Я, - каже, - все життя людям добро робив.  Чого ж боятись. Нас допитають і відпустять”.

Потім мене забрала в Дідовці Прилуцького району тітка, материна сестра. Пішки прийшла звідти, як дізналась про все, і забрала мене. Там жила і бабуся, мамина мама. Пізніше тітку забрали в Німеччину, а я залишилася з бабусею. Від німців та поліцаїв бабуся мене ховала в погребі. Зі мною жили ще сусідські хлопчик і дівчинка. Вхід засипали сміттям, щоб ніхто і не здогадався ні про що. А бабуся нікуди не тікала, доглядала за нами. Сидить, дивиться у вікно і каже: "Куди мені ховатись і нащо? Попекли моїх дітей, а я вже нікуди не піду. Хай і мене забирають”.

Одно дня чую, радісно гукає бабуся: "Діточки, наші йдуть”. Ми вискочили, побігли з гірки вниз і побачили перший наш танк із червоним прапором, далі машини з солдатами. Солдати поскидали пілотки, ще здалеку махали нам. Потім зупинились, брали дітей на руки, давали нам що в кого було. А мені, як почули від бабусі, що зі мною трапилось, давали найбільше, і найбільше жаліли мене.

 Так я залишилась живою. Усе оте пам'ятаю до найменших подробиць. Може, щось сучасне і забуду, а того – ніколи.

Тяжкий для мене сьогодні цей день. Хочу побажати дітям, онукам, правнукам, щоб вони ніколи не знали такого горя, як довелось мені пережити”.

Вшанувати пам'ять загиблих приїхав з Луганська Микола Володимирович Кузьменко, якого півторарічним мама Ольга Петрівна врятувала із вогняного пекла, вдруге подарувавши життя. А її чоловік, свекруха, п'ятирічна донечка Сашенька згоріли у вогні. 

Ведуча зачитала телеграму від ще одного очевидця Срібнянської трагедії 88-річного Юрія Богдановича Лукашевича з Петербурга, який також зміг втекти із палаючої школи. Його мама Олександра Лоза загинула у полум'ї.

Панахиду по убієнних відправив настоятель Хресто-Воздвиженського храму УПЦ протоієрей Іоанн Багмет.

До підніжжя пам'ятника покладають квіти керівники району О. Д. Власенко та Г. І. Голдовський, Срібнянський селищний голова О. П. Куделя

Затамуваши подих, слухали учасники мітингу спогади очевидця тих подій, жительки Горобіївки Ніни Дмитрівни Панченко

Вшанувати пам'ять загиблих прийшов і Микола Володимирович Кузьменко, якого півторарічним мама  врятувала із палаючої школи

sribne-gazeta.com.ua

Регион: 
Сребнянский район
Трагедія, яку ніколи не забути